Коли зненацька причаїлись,
Коли не знаєш ,з чого їх почать.
Бо всі слова були уже чиїмись.
Коли не знаєш з чого їх почать.
Хтось ними плакав,мучився,болів.
Із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів.
А ти їх маєш вимовити вперше.
Повторювалось все: краса ,й повторність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність.
Якийсь безсмертний дотик до душі.